Дитяча бездоглядність і безпритульність —  одна з найактуальніших і найболючіших проблем сучасного суспільства. Такий висновок можна зробити з огляду на два аспекти. По-перше, відомості щодо поширеності цього явища хоч і різняться, але однаково вражають, враховуючи, що за кожною одиницею цих чисел стоїть життя та доля дитини — майбутнього суспільства, держави, людства взагалі. По-друге, тенденція до зростання дитячої безпритульності і бездоглядності вказує на недостатність, непослідовність і теоретичну необґрунтованість кроків, спрямованих на вирішення цієї проблеми з боку держави та громадянського суспільства.

     Основним нормативним актом у роботі з безпритульними дітьми на сьогоднішній день є Закон України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей", який набрав чинності з 1 січня 2006 року. Цей Закон визначає загальні засади соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей, забезпечує правове регулювання відносин у суспільстві, які спрямовані на реалізацію бездомними громадянами і безпритульними дітьми прав і свобод, передбачених Конституцією України та чинним законодавством, створює умови для діяльності громадських та благодійних організацій, що працюють у сфері соціального захисту населення.

     За останні 10–15 років кількість таких дітей, які переважну більшість свого часу, в тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула великого масштабу. З’явилась нова категорія дітей, яких звично називають “дітьми вулиці” до “дітей вулиці” відносять такі категорії неповнолітніх:

     - безпритульні діти — діти, які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальні форми поведінки дорослих у сім’ї;

     - діти, яких вигнали з дому батьки;

     - бездоглядні діти — діти, які мають певне місце проживання, але змушені перебувати на вулиці в результаті матеріальної неспроможності опікунів (родичів, бабусь, дідусів), психічних розладів батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

      - діти-втікачі із виховних установ — діти, які зазнали психологічного, фізичного та сексуального насильства у закладах інтернатного типу та притулках;

     - діти-втікачі із зовні благополучних сімей — діти з високим рівнем конфліктності, акцентуаціями та патологіями характеру, відхиленнями у психічному та особистісному розвитку;

     - діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці — діти, позбавлені систематичного батьківського піклування, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

     Проживання безпритульних і бездоглядних дітей поза сім’єю, у підвальних приміщеннях, на вокзалах, ринках, переходах, в антисанітарних

умовах спричиняє загрозливу ситуацію для їх здоров’я, а збільшення їх чисельності становить певну загрозу для суспільства. Неповнолітні, позбавлені батьківського піклування, поповнюють їх лави.

      Основнимипричинами, що зумовлюють появу зазначеного явища,

слід вважати такі:

    1. Невідповідність організації роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань сім’ї та дитинства реальним потребам суспільства.

     2. Неспроможність батьків утримувати дітей, що зумовлює збільшення звернень до притулків.

     3. Жорстокі форми виховання дітей в сім’ях.

     4. Неспроможність або небажання сім’ї виконувати виховні функції.

   5. Перебування дітей під опікою матеріально неспроможних родичів (бабусь, дідусів).

     6. Експлуатаціябатьками праці дітей, що призводить до послаблення будь-якої мотивації до продовження навчання.

  7. Нездатність державної інтернатної системи забезпечити соціалізацію вихованців з урахуванням їх потреб та умов розвитку суспільства.

     8. Низька результативність роботи органів опіки та піклування, недосконала система виявлення неблагополучних сімей тощо.

     Тому, враховуючи сучасну ситуацію із безпритульними і бездоглядними “дітьми вулиці”, слід невідкладно і терміново впроваджувати в життя програми із забігання виходу дітей на вулицю та повернення “дітей вулиці” в їхні родини. Від ставлення держави до дітей, до їхніх прав, розуміння їхніх потреб, проблем, інтересів залежить доля кожної дитини і розвиток суспільства в цілому.

     Слід пам’ятати, що дитинство є найважливішим, самобутнім і неповторним періодом у становленні особистості. Саме в дитинстві закладаються фундаментальні якості особистості, які в майбутньому забезпечують її психологічну стійкість, позитивні моральні орієнтації, життєздатність, цілеспрямованість. Ці духовно-моральні основи не з’являються спонтанно, вони потребують позитивного соціального оточення, родинних зв’язків, позитивних прикладів і любові батьків.