Незважаючи на велику кількість норм, призначених регулювати правовідносини між батьками та дітьми, дуже часто виникають ситуації, при яких порушуються права дітей. Найчастіше насильством та порушенням прав дитини ми вважаємо тільки фізичну розправу. Але насильством над дітьми є випадки, коли батьки:

-  знущаються над дитиною

-  б’ють її

-  завдають шкоди здоров’ю дитині

-  залякують дитину, використовуючи при цьому різні суспільні установи (міліцію, церкву, спецшколу, колонію, психіатричну лікарню)

-  порушують її статеву недоторканість

-  навіюють страх за допомогою тестів, поглядів

-  перебивають дитину під час розмови

-  ізолюють її

-  контролюють її доступ до спілкування з ровесниками, дорослими, родичами, одним із батьків

-  використовують образливі прізвиська

-  соромлять дитину

-  використовують її як передавача інформації під час конфлікту у сім ї

-  контролюють поведінку дитини за допомогою грошей

-  ігнорують її

-  не задовольняють її основні потреби

-  використовують її , як засіб економічного торгу під час розлучення

-  погрожують її залишити

-  погрожують фізичною розправою

-  поводяться з дитиною, як з прислугою

-  відмовляються повідомляти про важливі рішення, що безпосередньо стосуються її долі

Зневажання людських прав дитини, приниження її гідності сприяють виникненню дитячої психологічної травми, яка деформує особистість, порушує природний психологічний та фізіологічний розвиток дитини.

Але постає питання: чи є в Україні домашнє насильство над дітьми в сім ї? В державі існує досить велика нормативна база регулювання даного питання. Для з’ясування цього було проведене дослідження серед дітей віком 10-14 та 15-17 років.(див. табл..№1 та 2). У результаті отримали, на жаль, позитивну відповідь. При чому за поданими результатами яскраво видно таку тенденцію: найпоширенішими правопорушеннями серед дітей 10-14 років є перебивання батьками дітей під час розмови, неповідомлення про рішення, що стосуються дитини та соромлення дитини; серед дітей 15-17 років – перебивання під час розмови, неповідомлення про рішення, що стосуються дітей, хоча це є найважливішим питанням саме цього віку, контролювання поведінки за допомогою грошей.

Нами також було зроблено запит до міського пологового будинку №6 про кількісну інформацію про кількість випадків відмови від дітей з боку матерів у 2002-2007 роках. Запит показав, що тільки нібито покращена ситуація, знову зіпсувалася, і відсоток випадків знову зростає. Таким чином, мати не тільки не виконує свій обов’язок забрати дитину з родильного дому, але й не виконує обов’язок щодо надання ім’я дитині, щодо реєстрування народження дитини в органах РАЦС, щодо виховання дітей.