Насильство по відношенню до жінок - не тільки соціальна чи поєднана з охороною здоров'я проблема. Це також питання кримінального права, і в цій якості потребує ефективної реакції правоохороних органів. Як свідчать результати опитування, більшість жінок звертається з приводу насильства в міліцію. Тому важливим є те, щоб з правовою основою щодо неприпустимості насильства в сім'ї, а також з навчальними програмами були добре обізнані працівники органів правопорядку, судів та охорони здоров'я, оскільки їх роль дуже важлива у процесі розгляду скарг на випадки насильства у сім'ї, і їх дії можуть впливати на те, чи вирішить потерпіла подавати скаргу чи ні, чи буде насильство трактуватись як злочин і, нарешті, - яких очікувати результатів від судового процесу.

Причинами ж того, чому жінки не подають скарг у зв'язку з насильством, є тиск суспільних і родинних обставин та бажання зберегти відносини. Культурні та релігійні традиції також присутні серед перешкод, що ускладнюють боротьбу з насильством. Вдосконалення правової оцінки насильства в сім'ї багато в чому залежить від усвідомлення громадськістю та самими жінками того, що насильство в сім'ї є злочином. Однак в цілому українське суспільство не сприймає проблему насильства щодо жінок як актуальну. Це пов'язано з тим, що багато фактів не ідентифікуються як випадки сексуального, фізичного чи психологічного насильства. Вони часом не реєструються, замовчуються, публічно не обговорюються або розглядаються з позицій традиційних стереотипів, які обвинувачують жінку, що зазнала насильства. Зараз Україна перебуває у перехідному періоді, для якого характерна дестабілізація, а отже зростання злочинності, зростання насильства щодо жінок. Економічна криза в Україні відбивається на внутрісімейних відносинах і великою мірою на стані психічного і соматичного здоров'я жінок.

              В Україні широко розповсюджений міф, що насильство в родинах - це проблема тільки неблагополучних родин, і майже завжди сімейне насильство пов'язане з пияцтвом і бідністю. Однак за деякими дослідженнями це зовсім не так.

Особливо виражена психологічна і економічна залежність жінок в родинах так званих "нових українців". Дружини нових українців, як правило, не усвідомлюють того, що піддаються грубому звертанню, економічному тиску, контролю і приниженню. Вони формують для себе систему неадаптивних уявлень і переконань, які згубно позначаються на їхньому здоров'ї та психологічному стані. Ці жінки звертаються у Центри психологічної допомоги із невротичними скаргами (депресія, безсоння, нав'язливі стани, страхи) чи з психосоматичними скаргами (головні болі, болі в серці, вегето-судинні порушення). Такі жінки були схильні виправдувати агресивне поводження партнера і брати провину за конфлікти на себе: "його життя занадто складне, тому він такий дратівливий", "він багато працює, а я не можу забезпечити йому комфорт". Вони мали низьку самооцінку, відчували себе безпомічними, не вірили, що зможуть змінити ситуацію шляхом власних активних дій. Нерідко такі жінки проектують свої негативні почуття на дітей, починають контролювати і критикувати кожен крок своєї дитини, що веде до протестних реакцій з боку дітей. У таких випадках перше звертання до психолога пов'язано зі скаргами на неадекватне поводження дитини в школі чи дома, у складніших випадках на невротичні порушення у дітей. 

 Насильство на гендерній основі властиве для всіх соціальних груп і не залежить від економічного становища родини в цілому; часто жінки, які звертаються до психологів як жертви сімейного насильства, економічно залежні від партнера; жінки з віктимною поведінкою мають потребу в психотерапії і тривалій психологічній підтримці на шляху пошуку самостійності і професійної самореалізації. 

В нашій країні брутально порушується гарантоване Конституцією України невід'ємне право громадян на життя, недоторканність та повагу до гідності людини. 

В ст.28 Конституції України враховані міжнародні стандарти прав людини і закріплена норма про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ці положення Конституції України відповідають ст.5 Загальної декларації прав людини 1948 р. і ст.7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ратифікованих Україною. Відповідно до ст.2 зазначеного пакту Україна взяла на себе зобов'язання "вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і положень цього Пакту щодо прийняття таких законодавчих або інших заходів, які можуть бути необхідними для здійснення прав, що визнані цим Пактом". 

 Крім того, Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., положення якої розвивають і уточнюють міжнародні стандарти в цій галузі. Відповідно до цієї конвенції Україна визнала, що катування означає будь-яку дію, якою будь-якій особі умисно заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди.

Україна є учасницею Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., яка в ст.3 передбачає свободу особи від катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання. Україна також ратифікувала 24 січня 1997 р. Європейську конвенцію про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню 1987 р., яка не дає визначення катувань, але передбачає дійовий міжнародний механізм реалізації ст.3 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.